гірудорефлексотерапевт Анатолій Банний, і цю думку обстоює всім своїм понад сорокалітнім професійним буттям. Починав хірургом, важко й уявити тепер, скільки операцій здійснив, рятуючи людей, життя яких висіло на волосині. Після завалів у шахтах, наприклад, чи автомобільних катастроф. Скільки кілометрів відміряв під час нічних чергувань на машині швидкої допомоги!...
Молодий і заповзятий, працював і навчався, дні у ночі позичав. Дисертацію захистив. Старші товариші помітили сумлінність Анатолія Васильовича, запропонували (в цей час він викладав хірургію у медичній академії) стати головним хірургом області.
--Вагався, чи йти, -- мовить тепер.—Зрештою погодився, хоча мій учитель – професор Іван Митрофанович Луценко казав: не йди. Станеш доцентом, захистиш докторську. І дорога тобі відкриється. Лінія життя…. Але я пішов, справи в медицині Запорізького краю старався налагоджувати, хоча не можу сказати, що то був кращий період мого життя.
І додає в розмові з нашим кореспондентом, що не лише його, а напевно, й кожне людське життя навряд чи назвеш прогулянкою Хрещатиком. Надто – коли прагнеш встигнути якомога більше, коли будні перетворюються на безперервну й, здається, нескінченну гонитву за втраченим часом.
Того вересневого дня 2010-го, саме сюди спускався він Софіївською вулицею на гомінкий майдан Незалежності. Навколо вирував люд, згортаючись у підземку, а він дедалі глибше занурювався в думки й згадки, у глибочинь своїх літ і життєвого досвіду. Крок за кроком вирізняв важливі віхи й події, знову й знову переживав незначні, на перший погляд, відчуття. Все це разом, гадалося Банному, й складає незбагненне до решти поняття долі.
А що скажуть радіослухачі, на зустріч з якими в прямому ефірі він оце йшов, звичайно, не без хвилювання. Бо це ж не пацієнти, яких, обстежуючи зусібіч, воістину навпомацки відчуваєш, а мільйони незнайомих людей у різних куточках України. Різні погляди на ті чи інші явища в соціумі, на саму людину, зіткану з безлічі суперечностей, з різних поглядів на життя, А з-посеред іншого – на те, що, як кажуть у народі, за гроші не купиш: на здоров’я. Звичайно, їх цікавитиме не лише професійний, а й духовний вимір особистості свого співрозмовника – колишнього хірурга вищої кваліфікації; а ще неодмінно вони з цілковитим правом захочуть з’ясувати, чи нині можна йому, Банному, довірити найцінніше.
Скільки речей, без яких можна жити! – вигукував Сократ. Але без здоров’я – яке то життя, скаже вам чи не кожна людина.
З давніх згадував ще Анатолій Васильович і Гіппократа, його заповіді, що в новочасні стали клятвою лікаря, яку Банний та його однолітки складали одразу після закінчення вищого навчального закладу; як свято вірили у високість свого фаху, у те, що немає мистецтва кориснішого, ніж медицина. Хтось, можливо, розчарувався, а він з кожним роком лише утверджувався в цьому…
Не зчувся, як проминув хрещатицький дворик під колонами, як, привітавшись із ведучим, невдовзі опинився в студії, обставленій мікрофонами, як настала мить, коли слово за словом, фраза за фразою полинула в ефір його, Банного, оповідь про свій життєвий шлях на радіоканалі духовного відродження «Культура». Ведучий та шанувальники популярної програми «Мистецтво жити» поставили йому чимало запитань, зокрема – про те, як сталося, що свого часу він змінив скальпель і перейшов від традиційної хірургії до природних методів зцілювання, зокрема, завдяки п’явкам, або, по- науковому – гірудотерапії, та перекису водню.
Запитання слухачів сипались як з рогу достатку. Ведучий підсумовував їх «Будь ласка, докладніше про цей перехід, як він відбувався, що для вас означав; як ви його бачите, відчуваєте? Зрештою, як ваші пацієнти реагують на цей «новий старий» спосіб допомогати людям?…»
-- Якщо стисло говорити, то нинішня моя робота мені більше подобається, ніж традиційна, практична хірургія. Чому? Бо хірургія – це насилля, скальпель, втручання в ті чи інші органи. І якщо ти щось видалив, то назад уже не повернеш. А нині можемо відновлювати органи.
-- Наприклад?
-- Скажімо, при варикозному розширенні підшкірних вен нижніх кінцівок ми не вилучаємо їх, не вирізаємо, а змушуємо вертатися у свої природні межі і працювати, а не викидати, як це я робив свого часу. Хоча й це не гарантувало пацієнта від рецидивів, повторних операцій. До того ж операція – завжди стрес, для кого більший, для кого менший; його психологічно й фізично непросто переживати.
-- Під наркозом легше?
-- Так, але хотілося, щоб у слухачів не виникало ейфорії з цього приводу. Можливо, й не помітно, але він, наркоз, усе-таки впливає на людину, діє на мозок, на процеси мислення й пам’яті. Звичайно, не посилює їх, а, навпаки, -- послаблює.
-- Анатолію Васильовичу, як, за яких життєвих обставин ви самі прийшли до гірудорефлексотерапії?
-- Можна сказати: випадок допоміг. Колись у дитинстві, долаючи легкоатлетичний бар’єр,я упав на біговій доріжці. Ледве звівся на ноги, за допомогою однокласників дійшов додому. Приховував од батьків, та згодом гадав – минулося. Не лікував. Однак уже після п’ятдесяти років з’ясувалося що то був перелом хребця. Вдався до ліків і… Долікувався до того, що потрапив на операційний стіл.
-- Лікарю, зцілися сам?..
-- Майже так, хоча мені допомогли колеги. Проте років через два після операції почали турбувати грижі. З’ясувалося, що було їх чотири, а хірурги прибрали лише дві. Знову довелося лікуватися, але позитивного ефекту не було. Навпаки – ставало дедалі гірше й гірше.
І тут я згадав свої студентські роки. П’явки тоді застосовували в стаціонарах. Тож вирішив прийти в приватний кабінет. З першого ж разу мені допомогло дуже добре. Пройшов курс лікування й зрозумів, що це зарадило у моєму становищі….
А ще: в мені з новою силою прокинувся дух науковця. Почав вивчати цей метод, ґрунтовно й довго, затим вирішив, що настав час допомогати і людям. Натоді я став пенсіонером, але не звик сидіти, склавши руки. Відкрив Центр здоров’я у Кіровограді, Києві. Маємо гарні, дуже гарні результати. Хворі задоволені, ми – також, бачачи, як вони оживають, як починають любити життя, а не скаржитися на недуги.
-- Можна сказати: перемогла українська мудрість - разом з поверненням до народного методу оздоровлення, відомого ще від діда – прадіда?
--Так і мудрість не тільки українська, а й світова. Адже сотні, якщо не тисячі років тому, п’явка повсюди застосовувалась для лікування. А в осяжному з історичного погляду часопросторі згадаймо хоч би земських лікарів, котрі, йдучи на виклик, брали з собою стетоскоп і банку з п’явками. Бо ця маленька істота – фабрика понад 150 видів найрізноманітніших біологічно активних речовин. Їм завдячуючи, у хворого швидко покращується самопочуття, а невдовзі настає повне одужання.
-- Цікаво, який механізм такого дивовижного феномена?
-- Одним із головних компонентів, які виділяє п’явка, є грудин. Він розріджує кров і розсмоктує тромби. Щодо останніх, то фармакологічними препаратами цього досягнути неможливо. Тому п’явка не має альтернативи у профілактиці та лікуванні ішемічної хвороби серця, гіпертонії, інфарктів, інсультів, тромбозів тощо. Ще один компонент – гіалуронідаза – руйнує нашарування шлаків на клітинах, сприяє їх виведенню. Внаслідок цього в клітині відновлюються обмінні процеси: надходять поживні речовини, кисень, виводяться продукти обміну. Це дуже важливо. Адже організм сучасної людини надто зашлакований через брудне повітря, неякісну воду, захімізовані продукти харчування. Це одна з головніх причин виникнення недуг.
Як учений з багаторічним досвідом скажу: важливо вдосконалювати давні, сказати б, дідівські методи. Тож ж співпрацюємо нині з науково – дослідницькими інститутами. Зокрема , в Росії, де вже відбувається захист кандидатських і докторських дисертацій за цією тематикою. Я взяв методику лікування перекисом водню розроблену в Росії професором Іваном Неумивакіним, визначним космічним дослідником. Нині, за свої досягненя в оздоровленні людей, він нагороджений Всесвітньою організацією охорони здоров’я.
-- Чи має протипоказання або вікові обмеження застосування гірудотерапії, а також лікування перекисом водню, який ви також з успіхом практикуєте?
-- Хоча з розвитком фармації про методи гірудотерапії та лікування перекисом водню стали забувати, нині до них повертаються знову. Адже синтетичні медикаменти мають шкідливу побічну дію, спричиняють алергізацію організму, тоді як природні методи практично не мають протипоказань. І найголовніше – вони працюють не з наслідками захворювання, а з причиною, усуваючи застій крові в капілярах та гіпоксію тканин. Тому їх застосування дає позитивні результати навіть у разі задавнених недуг.
Щодо віку, то недавно до нас звернувся 80-річний чоловік, який мав «букет» захворювань: серцева задишка, підвищений тиск, набряки ніг, біль у суглобах. Наш кабінет знаходиться на третьому поверсі. І спочатку йому було важко до нього діставатися – зупинявся через кожні три сходинки, щоб віддихатися і перепочити. Але після двох курсів лікування він не тільки швидко і без зупинки сходить на третій поверх, а з власної ініціативи допомогає медсестрам носити важкі пакунки з крапельницями…
Спостерігаючи за разючими змінами у здоров’ї своїх пацієнтів, Анатолій Васильович, де і як тільки можливо, пропагує п’явки та перекис водню – як єфективні засоби лікування. І не лише серед пацієнтів, а й своїх колег-лікарів. Бо переконався: вони дають змогу уникнути операцій, зменшити вживання медикаментів, а за багатьох «невиліковних» хвороб – досягнути повного одужання.
--Навіть якщо у людини недуга задавнена?
--До нас дуже часто звертаються хворі, які роками безрезультатно лікувались і стаціонарно й амбулаторно. На очах відбувається диво – зцілення змученої хворобою та безнадією людини.
До студії зателефонував слухач із Борисполя: запитав:
-- Скажіть будь ласка, чи можна п’явками зарадити аутоімунному гепатитові?
-- Можна. Доведено, що п’явки лікують навіть гепатит С. Тож, приїзжайте, поговоримо, візьміть із собою аналізи, медичну картку.
--Анатолію Васильовичу, із цих двох методів лікування п’явкою та перекисом водню, -- який важливіший; чи їх чи їх важливо застосовувати в комплексі?
--Важливі обидва, а в комплексі вони взаємодоповнюють один одного.
--А хто лідер у цьому безцінному доброчинстві?
--Попереду, так би мовити, йде п’явка. Це – як перший етап у своєрідній естафеті. Але дуже часто її зусилля потрібно підтримати перекисом водню. Наприклад, при варикозах, захворюваннях серця, та й при інших захворюваннях – піднімати імунітет, збагачувати киснем тканини. П’явочка розріджує кров, очищає судини, покращує кровообіг. А перекис забезпечує киснем – причому уже готовим для живлення клітини, його називають атомарним.
--Хіба не той, який ми зазвичай вдихаємо?
--Ми вдихаємо молекулярний кисень, а його ще потрібно розщепити до атомарного. На ці зусилля постійно витрачається життєва енергія. Якщо, скажімо, у людини захворювання легень, то у неї гірше йде розщеплення. А тут кисень уже готовий, він розщеплюється миттєво в кровоносному руслі й одразу починає живити клітини. Це ніби розжувати, а тобі залишається тільки проковтнути.
-- А внутрішньовенне введення перекису водню може зашкодити організму?
--Дуже багато людей, та і лікарів также, не можуть уявити цього. Але мало хто знає, що перекис водню виробляється організмом при боротьбі з інфекцією і, для нього це рідне сполучення. Коли ми говоримо, що у нас падає імунітет, то маємо на увазі і зменшення виробляння організмом перекису водню, в тому числі. Мушу зауважити, що лікувальна процедура з приміненням озону, більш небезпечна і менш продуктивна, чим введення перекису водню. Озон – для організму сильний яд, його дозу важко контролювати, а дозу перекису ми легко і, головне, надійно контролюємо. Але це тоді, коли лікар добре знається в цьому процесі. При самолікуванні можна наробити собі великої біди.
--Давно вже практикуєте цей природний метод? І чи є у вас послідовники – як їх назвати: учнями, конкурентами…
--Уже не мало років, з 2005 року офіційно, та рік-півтора навчався. А щодо послідовників, то – як вам сказати?...(Посміхається). Це – учні, які згодом стають конкурентами. І це, вважаю, нормально для мене, - людини, яка є піонером застосування цього методу в Україні. Адже виграють пацієнти, а разом з ними і я, бо все рівно -- всі їхні успіхи так чи інакше пов’язані з моїм іменем. Уже немало молодих лікарів пройшло мою школу, а затим вважають, що можуть працювати самостійно. Дехто мені вдячний, а дехто, на жаль, забуває, кому зобов’язаний своїм становленням.
--Хто, на ваш погляд, може вважатися щасливою людиною?
--Той, хто дужий тілом, обдарований спокоєм духу і розвиває його, так же як і своє обдарування -- до мистецького рівня.
Спілкувався Олександр Кавуненко.
